Soyez realistes, demandez l’impossible.

Будьте реалістами - вимагайте неможливого!!


Орест Форко

Щоденник подорожей німецького архівіста Україною 1943(багато букв)

Джерело: Лер С. «Як все це, однак, жахливо!». Із щоденника німецького державного архівіста Моммзена у період його перебування в Україні під час Другої світової війни (1943) // Пам’ятки. – 2008. – Т. 8.

Джерело: Лер С. «Як все це, однак, жахливо!». Із щоденника німецького державного архівіста Моммзена у період його перебування в Україні під час Другої світової війни (1943) // Пам’ятки. – 2008. – Т. 8.

Вольфганг Артур Моммзен (1907–1986) з 1967 по 1972 рр. очолював Центральний архів ФРН (Бундесархів). Внук Теодора Моммзена. У 1933 р. захистив працю з питання британського імперіалізму у другій половині XIX ст. Належав до НСДАП з 1937 р. З 1941 р. - співробітник Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга (ОШР), зондерштабу «Архіви». Наприкінці квітня 1943 р. призваний до вермахту.

31 серпня 1943 р., м. Броди
Учора ввечері ми залишилися стояти у Бродах. Перед нами партизани підірвали колії; їхню діяльність, яку ми іноді спостерігаємо перед подоланням старого російського кордону майже так, як навесні цього року в найгірших областях Білорусії, де є найбільш складна ситуація. Партизанська небезпека поширилася так широко також в Україні внаслідок численних німецьких помилок. […] Тепер шлях триває, вочевидь, у напрямку Києва. Учора ввечері у нашому вагоні відбулася огидна сцена пияцтва санітарів, які напилися вина та шнапса, призначеного для хворих. Оберлейтенант був змушений врешті-решт покласти край скандалу. Половина санітарів має судимості, один навіть незважаючи на наявність у нього золотого партійного значка. Боронь, Боже, від того, що мені коли-небудь буде потрібна допомога цих людей. У черепашому темпі, з частими зупинками ми їдемо через середину дуже густого партизанського лісу. Справа та зліва лежать рештки підірваних поїздів.

1 вересня 1943 р.
[…] Ми щойно проїхали Фастів, що на південь від Києва, та рухаємось далі у південно-східному напрямку. Ймовірна мета – Дніпропетровськ, але цього ніхто не може знати. Ландшафт виглядає зовсім інакше. Ліс майже скінчився. Більше не видно слідів діяльності партизан. Місцевість, що стає все більш низинною, вочевидь, помітно родючіша. На місці численних окремих земельних наділів невеликих власників тепер видно величезні зернові поля великих радянських державних господарств. […]

4 вересня 1943 р.
2.9 вранці о 6 годині прибуття до Знам’янки. […] Населення частково дуже привітно налаштовано до німців, але також частково і негативно. Небезпека з боку партизан, вочевидь, зростає. Дещо типово військове: з обережності щодо партизан ми протягом подорожі вночі жодного разу не знімали взуття. […]

8 вересня 1943 р. м. Знам’янка
[…] Я був змушений 5 вересня лягти у лазарет з високою температурою. […] Умови у лазареті просто жахливі. Здається, російські медсестри значну частину своєї уваги приділяють санітарам. […] Тут в офіцерських колах вже говорять про відступ фронту до Дніпра. Про це, безумовно, свідчить евакуація міста Сталіно, що готується вже досить тривалий час. Це був би перший крок до відмови від українських промислових областей. Чи змусимо ми місцеве російське чоловіче населення йти з нами, чи воно виступить проти нас у штрафних батальйонах? Шкода, якщо винищення росіян досі не залишається нашою головною метою, невже тоді, можливо, одного дня нам доведеться пережити прихід росіян до рейху? […]

14 вересня 1943 р., м. Кременчук
Поїздка [зі Знам’янки до Кременчука] на відкритій платформі вантажного потягу, в яскравому сонячному світлі, була спочатку дуже гарною. […] Я бачив мало слідів діяльності партизан, проте вона останнім часом має дуже пожвавитись, [як я чув з розповідей одного з представників польової жандармерії]. […] Кременчук – це стандартне велике місто, переважно з одноповерховими будинками. Лише більшовики почали будувати багатоповерхові будинки, які дуже порушують вигляд міста. […] Я бачив щонайменше 25 зіпсованих локомотивів на шляху до Знам’янки і звідти далі по дорозі на захід, до того ж багато потягів, які до верху були навантажені зерном. Поміж ними – жалюгідні транспортні засоби росіян, що тікають. Де мають бути розміщені всі ці люди? Ймовірно, існує принцип людяності, що не дозволить принести їх у жертву Радянському Союзу. […] Радує транспорт з продовольством, що рухається у напрямку Батьківщини. Це діє заспокійливо з огляду на майбутню зиму та весну. […]

16 вересня 1943 р., м. Полтава
Я сиджу в залі очікування вокзалу Полтави, у маленькому приміщенні, в якому тісняться сотні солдат, які хочуть виїхати на фронт або на Батьківщину. […] Гебітскомісар Полтави сьогодні або завтра відбуде остаточно. […] У місті також все підготовлено до евакуації. Населення теж частково має залишити місто. Військові служби також готові до евакуації. На жаль, музей та архів мають залишитися тут. Культурні справи були «виконані» гебітскомісаром, «міністром фінансів», як він сам себе називав. Він міг взяти з собою лише найважливішу частину музею {1}. Решта має залишитися тут, його клопотання щодо цього запізнилося на 14 днів, відсутні також пакувальні матеріали. Дай Боже, щоб при руйнуванні та спалюванні міста музей та архів залишилися принаймні неушкодженими. Будівля музею перебуває у доброму стані, у виразному російському стилі, перед нею – жахливий кубістичний пам’ятник якогось чоловіка з радянських часів. […] Як нам стає відомо, акція по руйнуванню областей, що залишаються, іде повним ходом. Всюди людей беруть з собою чи вони їдуть, вочевидь, у більшості своїй добровільно та охоче. Хоча все палиться та підривається, по можливості багато береться з собою, частково навіть залізничні рейки. Про таку картину свідчать потяги, що рухаються у напрямку Півдня та Заходу. Я говорив з солдатами, які пройшли палаючими селами та завіряли, що росіянам не залишили жодної дошки. Сучасна війна! Але росіяни вже достатньо показали нам, як це робити! Багато худоби також женуть з собою. З поїзду повсюди видно довгі колони або місця відпочинку. Я бачив корів навіть на танках, мабуть призначених для додаткового продовольчого забезпечення окремих [військових] підрозділів. Худоба, що залишається, бігає скрізь у зоні евакуації, перш за все дуже багато домашньої птиці. Всі солдати, що тут проходять, говорять про підсмажених курок та гусей, які дуже припали їм до смаку. Настрій військ дуже різний. […]

О 15 годині надійшло нове повідомлення командиру, за яким мене посилають до фронтового розподільного пункту. По дорозі я зустрів молодого історика мистецтва, який поскаржився, як багато предметів мистецтва береться з собою, головним чином офіцерами. Серед іншого часто знімають срібло з ікон та відсилають додому. Одного разу його генерал хотів подарувати йому три малюнки одного відомого французького художника, мені незнайомого. Всюди те ж саме – непідкупних офіцерів та службовців ХІХ століття більше не існує. […] Під час поїздки у Кременчук у мене була тривала розмова з однією людиною з таємної польової поліції, простим солдатом. Службовець таємної польової поліції між іншим розповів мені, як вони ранньою зимою у Мінську, у 1941 році, як захід проти партизан на кожному розі вулиці повісили по 3 людини. Вони були раді нарешті після 4 тижнів, протягом яких вони знищили 3 тисячі людей, виїхати звідти. В Україні партизанщина активно прогресує. Час від часу [карателі] знищують цілі села, включаючи дітей, тому що [після знищення усіх дорослих] (про них більше нікому піклуватися). Наказували, коли готувалася якась подібна акція, розстрілювати недостатньо лояльних людей із навколишніх сіл, відповідно до списків, складених «довіреними особами», які були усюди. Одного разу сталося так, що через помилку у списках було розстріляно 2000 чоловік, які вважалися особливо відданими. У мене волосся стало дибом на голові, коли у відповідь на мої заперечення я почув щось філософське, подібне до «Господь своїх розпізнає». У сумнівних випадках завжди слід розстрілювати. Наслідки такої позиції німецького політичного керівництва видно усюди. […] Вражає те, що евакуюють лише молодих, здатних до роботи людей. Всі старі мають залишитися. Внаслідок цього у транспорті можна побачити майже лише молодих жінок, молодих дівчат та вражаюче багато дітей.

18 вересня 1943 р. м. Знам’янка
Важка поїздка сюди з Полтави. На жаль, здається, що залізниця, нездатна впоратися зі складним становищем в умовах проведення заходів з евакуації, мабуть, також не в змозі вирішити те, що залізничний переїзд Полтава-Корістовка має лише одну колію, та саме її зараз часто підривають партизани. […] Якщо придивитися ближче, також складається враження, що далеко не всі виїдуть. Там, де це можливо, знищуються ще існуючі поля кукурудзи, що вже має обмежене значення. Цивільні зібрали велику кількість зерна у сховищах, що захищені від вогню, це потрапить до рук більшовиків. […] Щодо евакуації населення, то чути дуже різне, при цьому єдине те, що всі або майже всі їдуть добровільно. […] На жаль, я також вимушено спостерігав, як одного, п’яного до втрати свідомості кавказця, який досить добре говорив німецькою, повністю облили водою з помпи, а також ще й знущалися з нього. Офіцери, що стояли поруч, сміялися. На мої зауваження політичного характеру мені відповіли, що це компетенція залізничної поліції. Дуже сумно з того приводу, що росіяни бачать лише те, що німці б’ють росіянина. Хоча вони також сміялися, ніхто не знає, що вони думали. Між іншим, на залізниці кожна рейка підірвана, і саме у середині […]

21 вересня 1943 р., м. Фастів
18-го близько 18 години вечора – від’їзд зі Знам’янки до Бобринської. […] На Полтаву вже нікого не пропускають. Місто мало бути підірване та охоплене полум’ям вчора ввечері. Чи врятовані архів та музей? Чи виконав Оперативний штаб мою тогочасну пропозицію – у подібному випадку звернутися до Верховного командування вермахту? Відповідно до мого досвіду я мав боятися протилежного. […] (Поїздки туди і сюди). Біля 11 години я прибув до Фастова. О 15 годині треба було їхати до Києва. […] Як мене знову запевнили, великі запаси зерна у залишених населених пунктах будуть повністю знищені за допомогою вогнеметів. […]

22 вересня 1943 р., м. Макарів
Вчора – поїздка до Києва під зливним дощем. Увечері, на під’їзді до Києва, прибуття у Макарів. […] Щодо Києва, то соромно сказати, що нічого не бачив, навіть Лаври, лише підірвані та спалені торгові вулиці та частини панорами міста. Сумно, що Київ має бути залишений. Цивільна адміністрація та 10 тисяч німецьких «цивільних» вже залишили Київ, [цивільне населення] щойно евакуювалося. Сьогодні мають відійти останні поїзди з людьми. Вочевидь, Дніпро по всій своїй течії має стати лінією оборони, лише на Півдні Крим ще тримається. […] Дай Бог, щоб ми утримали хоча б Естонію. Є ідея про лінію оборони Дніпро-Дюна. Але ми повинні утримати Естонію як з’єднувальну ланку з Фінляндією, інакше вона дістанеться більшовикам. Ми не можемо допустити, щоб російський флот панував у північній частині Балтійського моря. Чи зміг директор Вінтер {2} вивезти хоча б найважливіші частини Державного архіву? […] Яке щастя, що я хоча б зміг вивезти [зібрання] Новгорода, Смоленська та Вітебська. Київ по можливості буде евакуйований та являє собою таку ж саму картину, як Полтава. Населення всюди готове виїхати та тримається за кожне містечко у потягах. Всі шосе заповнені відступаючими солдатами, від’їжджаючим цивільним населенням, багато корів та коней. […] Настрій у [військовій] частині жахливий. Люди більше не вірять, що росіян ще можна стримати. Я можу занотувати майже лише про негативне та про гостру критику. […]

24 вересня 1943 р., між Києвом та Броварами
[…] 23-го вранці я їду кур’єрською машиною до Наливайковки, тобто не зовсім туди, а навіть ще до села перед нею, оскільки Наливайківка занадто небезпечна з огляду на партизан. У місцевості має бути 4 тисячі партизан з танками, власним летовищем і т. д. під керівництвом одного генерала, які інколи також нападають на великі населені пункти. […] Як я чув, росіяни перейшли Дніпро на північ від Києва. Якщо це правда, і цей удар не можна відбити, тоді на території Західної України, навіть навколо Києва, може виникнути другий Сталінград. […]

Настрій зовсім погіршився. «Різдво – це мир», все налаштовано на мелодію [пісні] «Все проходить повз ...». Увечері видали чимало алкоголю, було багато напідпитку або дуже п’яних, і тому настрій був розслаблений. Під час моєї вечері туди вбігла російська жінка чи дівчина, що плакала. П’яний вахмістр за нею. Я почув коментар від команди, що він виселив її з помешкання і хоче примусити її, щоб вона переночувала в його домі, напевно з наміром зґвалтування. Врешті-решт він виштовхнув її насильно з нашої кімнати додолу по сходах. Що сталося потім, я не знаю. Я не втручався тому, що я був ще новачок і не хотів стати посміховищем. Команда поставилася до його поведінки негативно, але не знала, як правильно діяти. Дуже прикро, що скарги в армії ніколи не дають результатів. […] Зрештою, росіянка була лише вільнонайманою.

Чому тут дивуватися, що вона та інші добровольці, які бачать те ж саме, переходять до партизан? […] Сьогодні вранці мене відсилають на лівий берег Дніпра до частини 611. Я можу проїздом хоча б подивитися на Київ. У місті, що, вочевидь, з розмахом розбудовувалося до 1914 року, багато будівель радянського часу, часто дуже помпезних та потворних. Місто негарне, але його розташування чудове. Дуже красивою будівлею, створеною під впливом бароко, є дзвіниця Лаври. Унизу, в долині димить та горить сховище пального. Я вперше безпосередньо бачу війну. Вночі росіяни обстрілювали передмістя Києва. […] На узбіччях доріг тут і там лежать мертві коні, корови, навіть одна коза. […]

30 вересня 1943 р., на північ від Києва
Тим часом визначено, що я залишаюся при артилерійській топографічній обслузі частини 611. […] Мене залучать навіть до охорони пам’яток культури, тому що монастир Лаври стоїть відкритий, документи та архівні матеріали, що там знаходяться, доступні усім. Треба сподіватися, що відбудеться спільний візит до Лаври разом з командиром частини, тому що навіть величезним пошкодженням можна дати раду.

Під Броварами ми залишаємося лише 2 дні. Я довго стояв нагорі біля вікна нашого помешкання, колишньої фабрики, та у темряві ночі задумливо спостерігав за сьома великими пожежами та численними спалахами вогнищ. На всій відстані від Смоленська до Чорного моря горить безмежна російська земля. При цьому пропадають величезні цінності. Існує думка, що, якщо ми програємо війну, росіяни вимагатимуть, щоб німецькі примусові робітники чи німецька армія знову відбудували все. Навколо нас все зруйновано. Кожний дім знесено, підірвано чи підпалено. Постійно чути вибухи з усіх боків. Кожної ночі ми прокидаємося через сильні поштовхи, від яких трясе увесь дім та розбивається віконне скло, яке з деренчанням падає додолу. Наступні поштовхи такої ж сили тривають. Пізніше ми довідуємось, що мова іде про висадження у повітря залізничних колій. Населення відсутнє. За винятком старої жінки, яка, ймовірно, навмисно була залишена своєю родиною, я не бачив більше нікого з цивільних людей. Цей район, дійсно, також повністю був евакуйований, але в цілому на місцевість, судячи з усього, це не поширюється. […] Я сплю у кімнаті молодих офіцерів. Проте і тут настрій не дуже радує. Ввечері йшла тривала довга дискусія, у якій я міг чітко пояснити людям, незважаючи на їхній опір цій думці, що буде, якщо ми програємо війну. Цілком панує уявлення, що нібито ми є винуватцями війни. Навіть забули те, що Англія та Франція оголосили нам війну. Я виступаю проти цього, захищаючи зовнішню політику націонал-соціалізму частково навіть всупереч моїм переконанням, оскільки люди не розуміють складного ходу думок. […] 27-го рухаємось разом з усією частиною назад через Дніпро. Вулиці повсюди заміновано. Два головних мости через Дніпро також готові до підриву. Наступної ночі обидва будуть висаджені у повітря. […] З 27-го на 28-е ми ночуємо у південному передмісті Києва. Наступного ранку частину знову збирають. З’явилася жінка, яку вночі зґвалтував німецький солдат. Злочинця, звичайно, не находять. […] 28-го ми переїжджаємо звідси на північ від Києва. [Пріорка] […] Ми живемо у старому маєтку ще царських часів, що був місцем перебування якогось радянського природознавчого інституту. Жахливо, що наші земляки за два дні знищили бібліотеку та багато фізичної апаратури. […]

2 жовтня 1943 р., Пріорка
Місце, де ми знаходимось, називається Пріорка. […] Сьогодні я був у місті Києві разом з командиром нашої частини, гауптманом Петерсеном, та відвідав Лавру. […]

Оберлейтенант відділу Ic д-р Калленберг щасливий мати при собі науковця-гуманітарія та направляє мене далі до проф. Мансфельда, прибалта з Риги, науковця-природознавця. Він відповідальний за всі інститути, керує евакуацією та розповідає про великі труднощі.

Жодного разу йому не надали у розпорядження водія. Проф. Мансфельд вимагав, щоб мене терміново на декілька днів прислали йому на допомогу. Хоча він має серйозні претензії до директора Вінтера, який, ймовірно, вже не витримав наступу росіян та поїхав звідси занадто рано. Було відправлено лише один вагон з культурними цінностями {3}. Чи справедливі ці скарги чи Вінтер поїхав відповідно до наказу? Але я маю відчуття, що Вінтер, якби він хотів, мабуть, міг би змусити себе подовжити своє перебування.

Але Вінтер ненавидить цю Росію та ненавидить своє завдання, тому що у Києві він почував себе як напівпорушник, примусово сюди переведений, що, мабуть, було правдою. Лаврський монастир чудовий. Жахливо, що Совєти його зруйнували. Місто Київ також могло б бути гарним. Розташування вдале, тут також є багато парків, добре доглянутих радянською владою. Але над усім цим все ж панує звичайна радянська халтура. Бруківка жахлива. Всюди з вікон домів падає штукатурка, рельси вуличного трамваю страшенно розбиті, часто прямо вигинаються. Зрештою, Совєти надзвичайно багато будували, все велике та показне, перш за все на вершинах пагорків, але, значною мірою, у потворному архітектурному стилі. […] Таким чином, Київ, з його простими будинками з дерева та каменю, з набагато за них вищими будівлями кінця царських часів у помпезному «вільгельмському» стилі та з владними і громіздкими радянськими новобудовами – і все це одне поміж іншого – справляє дивне враження та є віддзеркаленням неврівноваженості та безмежності російської душі. Що міг би зробити з цього міста німецький міський майстер будівельної справи!

На березі Дніпра населення скрізь евакуйоване. Вхід у визначену зону цивільному населенню заборонений під страхом смерті, що все ж не заважає росіянам ходити між німецькими позиціями […]

5 жовтня 1943 р., Пріорка
[…] Український музей справляє страшне враження. Вчора після обіду все ще було у порядку; на сьогоднішній вечір вкрадено більшу частину картин, написаних олійною фарбою, те ж саме стосується і фарфору. Весь одяг розкиданий на підлозі навколо. Коли бачиш ці безчинства солдатні, настають моменти, коли соромно бути німцем. Шокуючою була розмова з одним зажерливим головним вахмістром, який у підсумку тільки заперечив мені: «Ви забуваєте, що триває війна, і до культури, і до істориків мені немає справи!» Про те, яких обсягів набуває подібне пограбування, свідчить лише той факт, що у підсумку команди трьох вантажних машин були затримані перед воротами музею. Професор Штампфус {4}, історик мистецтва, який справляє враження досить молодої та незрілої людини, був присутній при вивезенні та доставці у безпечне місце мозаїк та настінних розписів ХІІ століття з Софійського собору. На жаль, у мене склалося враження, що мова йде про виключно грабіжницьку акцію на користь ОШР, щодо суті питання, то сам професор цим займався мало. Зрештою Софійський собор – чудова споруда, яку я, безперечно, ще маю оглянути ближче, з численними, настінними фресками ХІІ століття, майстерно розкритими Совєтами. Скрізь у місті видно наслідки пограбувань німецькими солдатами, всі помешкання зломлені, у них вчинено страшенний безлад та руйнування. У магазинах, двері яких були міцно зачинені, всюди вибиті шибки. Все це разом справляє жахливе враження. Між тим, росіяни побудували плацдарми на Дніпрі. Чи в змозі солдати, що зараз, вочевидь, думають передусім про пограбування, при цьому встояти проти них?

Декілька днів тому – тривала політична розмова у нашій артилерійській топографічній частині. Про НСДАП нічого не хочуть знати. Суть розмови, між іншим – корупція у середовищі партійних функціонерів. Я зауважив проти цього, що все ж таки є добрі сторони. Штафель та я представляємо ту точку зору, що війна була б тоді програна, якщо ми б самі склали зброю. Я згадую Францію 1917-го. Точно так і сьогодні може раптом відбутися поворот на нашу користь. […] Дивно, як спокійні росіяни. Вони нас ще навіть не обстрілювали. Лише вдалині одного разу я бачив вибухи їхніх гранат. […]

8 жовтня 1943 р., м. Київ
Після того, як проф. Мансфельд нічого не дав про себе знати, я вчора знову поїхав до міста. Проф. Мансфельд зробив мені звільнення з моєї [військової] частини на 10 днів. Початок работи намітився як досить невтішний. Штадткомісар сьогодні виселив усю службу Мансфельда з будівлі. […] Незгоди між службами неймовірні. Особливо лютує штадткомісар Берндт, який сьогодні повинен конфіскувати в Оперативного штабу автомобілі. Я не вірю, що за цим стоїть Мансфельд, що, зрештою, малоймовірно, тому що Мансфельд не користувався прихильністю штадткомісара, викладача одного з «орденських замків» {5}. Але тут все можливо. Оперативний штаб знову спирається на військові підрозділи. Я перебуваю в очікуванні, як далі розвиватимуться справи, тим більше що сьогодні ввечері прибув Вінтер зі своїм штабом. Вінтер перебуває у складному становищі, тому що всі служби ображені на нього – і це правомірно – за його від’їзд. Розповідають, що військові висунули звинувачення проти всіх службовців та працівників промисловості, які дезертирували. Крім того, д-р Ульманн запевняє, що під час евакуації цінності на мільйони, можливо, були вивезені відомими високопоставленими особами. […] На Подолі через акти мародерства 30 росіян були розстріляні прямо на місці. Їх навмисно залишили лежати на вулиці. 15 солдат, заарештованих в українському музеї, мають працювати з лопатою впродовж одного дня та будуть суворо оштрафовані. […]

З боку Оперативного штабу я чув, що [Успенський] собор Лаври був підірваний при німцях. При цьому майже поряд проходив Тісо{6}. Версії щодо приналежності підривачів дуже різні: 1) дистанційний підрив росіянами; 2) підрив німцями, тому що не можна було ліквідувати бомби; 3) підрив есесівцями, оскільки хотіли замаскувати, скільки всього вже зникло. Роботи з евакуації мають бути прискорені. Військовий комендант вважає, що місто протягом 14 днів буде евакуйоване, та у якості попереджувального заходу щодо його можливого залишення могло б бути підірване. Д-р Ульманн сподівається на використання у війні газу як на останній німецький засіб. Він також вважає, що нова німецька зброя не є вирішальною у війні. […]

10 жовтня 1943 р. м. Київ
Сьогодні знову весь день біганина містом через технічні справи, до обіду – разом з Вінтером та Байнсом Архів давніх актів був підготовлений до вивезення. Сьогодні та вчора довго розмовляв з Вінтером. Виявляється, що він дотримується тієї точки зору, що найважливіше треба вивезти згідно з наказом, а потім так само відповідно до наказу евакуюватися. Щодо Вінтера, то він мене радує, але його становище все ж таки досить важке. Слід сподіватися, що на сьогоднішній післяобідній нараді не дійде до сварки. Здається, гебітскомісар при своєму ворожому ставленні щодо рейхскомісара здатний на все. Мансфельд також перебуває у нього в немилості, тому що він був змушений приватно займатися перевезеннями. Під поняттям «приватно» слід розуміти його службу у Познані, яка, можливо, буде у подальшому передана гебітскомісару. Гебітскомісар, або краще штадткомісар Берндт, здається, не користується щонайменшою симпатією.

Проти Оперативного штабу, вочевидь, збирається гроза. Його хочуть відсторонити, тому що він начебто нічого не зробив. Фактично ж до цього часу лише він один опікувався охороною культурних цінностей. Також сьогодні після обіду інші співробітники повинні доповісти штадткомісарові, що вони до цього часу зробили. Вочевидь, таким чином з’явиться можливість їх позбутися. При цьому всі співробітники мали найкращі наміри, але внаслідок технічних труднощів усім був потрібен час для того, щоб робота розпочалася. Бракує робітників, ящиків, вантажних машин та Ульманн не надає достатньої підтримки, а з другого боку, хоче міцно утримати керівництво у своїх руках. Вкрай прикро, що перевага надається природознавству. Будуть вивезені невеликі спеціальні бібліотеки, цінність яких здається мені дуже обмеженою і тимчасовою. Значні об’єкти залишаються, між іншим велика Державна бібліотека, за невеликим винятком, з чотирма з половиною мільйонами томів.

Існує жахливе відчуття, що все зроблено невірно людьми з вузьким кругозором і природно, що всі справи, пов’язані з культурою, вирішуються в останню чергу. Сьогодні Вінтер розповів, що гебітскомісар Києва та керівник СС Києва домовились знищити Лавру, тому що вона була національною українською святинею. Яка короткозорість та тупість! Роботи вже почалися у значному обсязі, і було б щастям, якби росіяни розбомбили Лавру вщент для того, щоб таким чином був прихований цей злочин проти культури. Чи зроблять це росіяни? Іноді я в цьому сумніваюся і запитую себе, чи обґрунтоване взагалі вивезення. Але культурні цінності у своїй більшості перебувають під загрозою з боку солдатні, і тому мають бути вивезені. У місті кожний день численні пожежі. Що стосується залишених будинків, то не дивно, що поміж ними блукають лише солдати та росіяни, що грабують. Чи над цим також попрацювали радянські агенти? Найжахливіше чути з Дніпропетровська. Всі старі та хворі люди, які не хотіли або не могли звідти емігрувати, були розстріляні. У цілому це – страшний злочин, що назавжди буде пов’язаний з ім’ям німців. Штадткомісар обмірковує подібні речі.

Ми шукаємо всіх науковців, щоб їх облікувати та вивезти. Ця війна набуває жахливих, небачених форм. Іноді думають, що коли Бог когось обдаровує, то він потім за це жахливо мститься. Ми на це точно заслужили. Тим часом противник все далі просувається на Сході і на Півдні. Про нову зброю нічого не чути і нічого не відомо, авіаційні нальоти англійців стають все жахливішими та частішими. Вінтеру та мені зрозуміло, що це означає, що є культурні цінності, які віддають разом з країною або зберігають. Тому з загальних культурних міркувань ми хочемо захистити музеї, архіви та бібліотеки хоча б від знищення. Тому ми не хочемо вивозити їх з України та без всяких причин красти для німецького рейху {7}. Ульманн цього не розуміє. Ми завжди підходимо до цього як матеріалістично мислячі природознавці та господарі […].

13 жовтня 1943 р., м. Київ
Незважаючи на всі труднощі, роботи тривають та успішно просуваються далі. Вчора відбувся дивний, майже комічний випадок. В оточенні військового коменданта майже зовсім втратили розум через непідтверджене повідомлення, що російські танки обстрілюють дорогу, що веде на Житомир. Мансфельд дещо підпав під вплив цього настрою, але у той же самий час ми – два солдати – Гюнтер і я, були відкликані до війська, він прийняв рішення всіх цивільних осіб, за виключенням Вінтера, відправити додому. Офіцер підрозділу Іс 75 дівізіону зразу ж про це потурбувався. Вінтер тримався досить стійко. Він хотів забрати щонайменше хоча б документи, які ще лежали у дворі, що також знайшло підтримку у Мансфельда. Д-р Байнс {8} власне був за термінове припинення роботи, у той час як Пфайффер {9} та Штауфер {10} хотіли якнайшвидше поїхати. Враховуючи таку ситуацію, я покинув їх у Києві, знайшовши у моєму військовому підрозділі у Пріорці зовсім інший настрій. Декілька російських танків пробилися досить далеко, хоча все ж таки більша їх частина вже були підбиті, інші були на зворотному шляху через нестачу бензину. Також контратака німців просувалася досить добре, при цьому росіяни навіть вже були готові відвести свої (пропущене слово – прим. перекл.) через Дніпро. Моє повернення було необхідне, тому що наша артилерійська топографічна частина була дуже слабка для виконання великого обсягу робіт. Проте, це знову стало непотрібним, оскільки Мор та Берг того ж ранку повернулися з відпустки. Власне, Мансфельд знову міг взяти мене з собою у Київ, але це не було зроблено, тому що він хотів спочатку зачекати на розвиток подій у Києві. […]

Вочевидь, у Києві тоді мало місце гостре протистояння між Мансфельдом та штадткомісаром. Всі люди повинні були залишатися тут, що, безумовно, було правильно. Таким чином, я провів післяобідню топографічну зйомку у моїй військовій частині, при чому різні варті уваги спостережні пункти (спостережні пункти S.L.4 були визначені неточно, що врешті-решт викликало роздратування офіцерів цих спостережних пунктів, які спитали нас, чи хочемо ми перетворити їх пункти на могили. Але, крім того, уночі я пережив дійсно сильний багаторазовий наліт радянських бомбардувальників, який примушував нас неодноразово покидати ліжка та йти до траншей. Щонайменше 70 бомб було скинуто досить близько від нашого місцеперебування. Дивно виглядають у світлу місячну ніч радянські освітлювальні авіаційні бомби, які заливають все дуже яскравим світлом. Після цього – тривалі світлі димові хмари. Ще неприємніше, коли прилітають літаки і чутно свист бомб. Триразовий наліт, який закінчився о 10-й годині вечора. Потім о 4-й годині ранку приблизно 10 артилерійських вибухів поблизу нашого перебування. Чи росіяни розпізнали нас? Коли ми потім вранці їхали у місто, ми бачили посередині вулиці воронку та 12 мертвих коней. Виходить, що снаряд або бомба влучили в упряжку коней. Скільки мертвих солдат могли там знаходитись? Штауфер використав безладдя на свою користь, зламав для цього двері Західноєвропейського музею (Музей західноєвропейського мистецтва – прим. перекл.). Він відкрив декілька запакованих Вінтером ящиків та вкрав матеріали. Ймовірно, це виключно грабіжницька акція, яку слід приховати від Вінтера. Вінтер більше не головний, працює з недостатньою енергією. Однак Мансфельд про це почув, і я дуже сподіваюсь, що до цієї справи будуть втягнуті ширші кола. Із сьогоднішньої розмови з Мансфельдом та Ульманном я довідався, що годинник, який забрав собі Матіле, походить зі списку цінностей з Центральної бібліотеки, що підлягали евакуації. На жаль, я також переконаний, що одного дня їх буде знайдено у помешканні д-ра Матіле. […]

Мансфельд та Ульманн хочуть мати щось невелике з музею на згадку, що не становить особливої цінності. Це негарно, але таки відбувається. Я особисто не хотів би мати подібну річ. Книги, що походять з розформованого книгосховища, які я забрав для себе, були призначені для загального користування. Для запобігання можливим ускладненням я попросив Інгу заплатити 75 рейхсмарок на користь «зимової допомоги». Власне кажучи, я не можу схвалювати те, як ця акція здійснюється іншими. Вінтер також дуже проти цього. Він також, як і я, охоплений жахом від усіх цих ганебних вчинків. Проте така поведінка починається саме зверху донизу, і в цьому різниця у порівнянні з часом Світової війни 1914 року. Та якщо корупція сьогодні набагато гірша, ніж перед 1933 роком, то це тому, що зловживання службовців вищої ланки не лише не стають відомими у суспільстві, а й старанно замовчуються. […]

Вінтер психічно, вочевидь, зовсім у пригніченому стані. Коли я звернув його увагу на подію з годинником д-ра Матіле, він зауважив, що нічого не можна зробити, тому що д-р Матіле – дуже наближений до Коха! Як все це жахливо! Між тим росіяни під час прориву були призупинені на півночі у болотах Прип’яті, на півдні [вони] незабаром досягнуть району Знам’янки. Дай Боже, щоб вони не перерізали залізничне сполучення з Дніпропетровськом. […] Сьогодні відходить другий вагон з документами та кількома ящиками з картинами».

На жаль, на цьому записи у щоденнику обриваються. Вся наступна частина з середини жовтня до кінця березня 1944 р. зникла у ході подій 1945 р. Як довго Моммзен ще був у Києві, з його щоденника незрозуміло. 20 жовтня 1944 р. він писав: «Я евакуював всі архіви Південної та Центральної Росії до Вільно та Риги, частину Державного архіву Києва доставив до Кам’янця-Подільського і мені довелося побачити, що саме ці міста стали центральними пунктами воєнних подій. Я мусив безпомічно спостерігати за тим, як у середині та навколо університетських будівель німецькими військами було утворено велике сховище боєприпасів. Я не маю сумніву, що при вступі росіян до Києва все це разом було підірвано».
 

Примітки



1) Українська завідувачка бібліотеки Бабак на початку вересня 1943 р. за дорученням гебітскомісара Полтави та Крайового управління архівами, бібліотеками та музеями (КУАБМ) перевезла до Києва 34 ящики. 11 жовтня 1943 р. архівні документи та музейні речі (26 ящиків), що надійшли з Полтави, як і архівні документи з Києва, були відправлені в одному вагоні до Кам’янця-Подільського. Коли 25 листопада вагон нарешті прибув до місця призначення, в наявності були лише залишки від вмісту чотирьох розкритих ящиків
2) Директор Прусського державного архіву Георг Вінтер в період з 1941 по 1943 рр. тричі працював в Україні. У грудні 1942 р. був призначений директором новоствореного КУАБМ при Рейхскомісаріаті «Україна». До жовтня 1943 р. його служба знаходилася у Києві, потім до початку січня 1944 р. – у Кам’янці-Подільському, звідки Вінтер разом зі своїми співробітниками та українським «культурним майном» переїхав до колишньої імперської області під Троппау (Опава).
3) Переміщення, щодо яких видавалися розпорядження у вересні, були дуже значними: лише один Вінтер дозволив собі за вказівкою свого начальника відправити до Рівного та Кам’янця-Подільського щонайменше одну вантажну машину з картинами з київських музеїв та два вагони з архівними документами, що містили цінні рукописи, ікони тощо
4) У Києві керував Крайовим відомством давньої та ранньої історії, створеним 21.11.1942 р.
5) «Орденські замки» – закриті напіввійськові навчальні заклади.
6) Тісо Йозеф (1887–1947), словацький священик та політик, був президентом Словацької республіки (1939–1945), що перебувала під патронатом Третього рейху.
7) Ці висловлювання лише частково вірогідні. Ледь можна говорити про рятування, а не про пограбування; вони, як й інші документи та музейні предмети, були перевезені до Кенігсберга, Троппау (Опава), Ратібору та інших місць рейху.
8) Прусський державний архівіст Ернст Байнс у грудні 1942 р. був прикріплений до Вінтера у КУАБМ як архівіст.
9) Належав до КУАБМ до 9 жовтня 1943 р. та брав участь у переміщенні українських культурних цінностей до Східної Прусії.
10) Керівник служби фотографування ОШР.

Знайшов у [info]joanerges



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных

Показать смайлы
 

Комментариев: 17

Рекомендовал эту запись

нах такие путешествия

зате тепер пізнавально почитати)
хм... я вот думаю, если б я вела такие дневники... бррр. чтоб их потомки читали и говорили: "нах" и "зато познавательно"...
ггг ти ж ведеш блог)))
та не говори. и это ты меня сюда втянул! :))) а на самом деле пишу редко для себя (это когда депрес гоню и через день удаляю запись); в основном все - ради пары десятков хайблоггеров, которых я знаю/люблю/уважаю/читаю, чтобы поделиться какими-то впечатлениями и своего рода "отчитаться", где носило летом эту шпану))))
насправді думаю якщо твій блог доживе до часу появи твоїх нащадків то думаю їм буде вельми цікаво почитати)))
да историкам все интересно почитать, лишь бы метка стояла на хотя бы на полвека раньше)
ну є матеріали цікавіші є не дуже але вони дають змогу скласти своє враження
)))
Блин... Интересно!
Професор Штампфус {4}, історик мистецтва, який справляє враження досить молодої та незрілої людини, був присутній при вивезенні та доставці у безпечне місце мозаїк та настінних розписів ХІІ століття з Софійського собору -цікава ниточка
Рекомендовал эту запись

И не так уж давно всё это было.

ага, ше живі очевидці, правда вже одиниці
Архивист воевал.
Трудно назвать путешествием, деятельность этого оптимиста
ну робота в чувака була така
Рекомендовал эту запись

 



Мітки

я у твіттері

клуб мандрівників



Календар
Август
ПнВтСрЧтПтСбВск
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
ОБОЗ.ua